16 серпня на подвір’ї AIR Space Jam Factory Art Center відбулася одна з заключних зустрічей мистецько-спільнотної програми «Стежки через двір». Проєкт реалізують у межах платформи Magic Carpets програми Європейського Союзу «Креативна Європа». Платформа об’єднує 17 європейських культурних організацій. Молоді митці працюють із локальними художниками та громадами, досліджують місцеві історії й створюють нові роботи.
Програма триває від 8 липня. Учасниці та учасники разом із запрошеними мисткинями й митцями досліджували знайомі й нові простори. Вони гуляли, малювали, мапували, працювали з матеріалами та власними спогадами. У групі зібралися люди різного віку з Львова, Вінниці, Харкова, Мелітополя, Маріуполя, Бердянська, Донецька та Запоріжжя.
Біля входу в гаражі працювала архітекторка й дослідниця з Франції Емма Пенот. Вона єдина мисткиня програми, яка приєдналася з-за кордону після open call. Її практика поєднує матеріальність, участь і простір. Емма працює з природними й відновлюваними матеріалами. Вона досліджує, як спільна творча дія створює місце для зустрічі, діалогу й пам’яті.
Того дня Емма разом з однією з учасниць монтувала велику дерев’яну конструкцію. До неї мали приєднати полотна, створені раніше. Кожен працював із власними образами, словами й спогадами та залишав на тканині сині відбитки. Для Емми важливо, що процес відбувається руками. Доторкнутися до матеріалу й зібрати елементи докупи означає залишити фізичний слід і стати частиною зміни простору. Під час роботи вона вчила українську. За її словами, це змінило спілкування з групою. Спільною мовою поступово стали роботи, погляди, жести й сміх.
Усередині AIR Space стояла кімната зі слідами кількох тижнів спільної праці. На столах лежали клаптики тканини. Біля стін — дротяні конструкції, гілки, малюнки, нитки та інші матеріали.
Кураторка програми Олена Касперович розповіла, що атмосферу цього року значною мірою створили учасниці й учасники, які приходили торік. Вони повернулися з досвідом спільної роботи. Від першої зустрічі почувалися вільніше. Це відчуття передалося тим, хто прийшов уперше.
Цьогорічна програма виросла з проєкту «Земля, яку ми несемо». Jam Factory реалізував його 2025 року в межах Magic Carpets. Тоді група разом із мисткинями досліджувала садівництво, приготування їжі, родинні рецепти та інші повсякденні практики. Так зберігали пам’ять про дім і відтворювали його відчуття на новому місці. Програма завершилася однойменною виставкою.
Цього року фокус змістили. Якщо торік ішлося про те, що можна принести з дому через їжу, рослини, запахи, звички й зібрання, то тепер увага спрямована на сам простір. Де людина почувається своєю. Який простір запам’ятовується як добрий, безпечний або рідний. І чи можна створити таке місце разом.
На початку підготовки команда організувала Research Trip. Мисткині та митці познайомилися зі Львовом і просторами роботи. Гуляли містом, дивилися парки й шукали власні маршрути. Тоді з’явилися перші пропозиції практик і прототипи. Цього року в програмі багато архітекторів. Команді було цікаво досліджувати не лише пам’ять про місце, а й середовище, у якому ця пам’ять живе.
Спільна тканинна мапа
Зустріч відкрила коротка вправа. Учасниць і учасників попросили уявити, якою птахою вони себе відчувають. Ластівка, лелека, дятел, лебідь. За кількома словами відкривався стан кожного. Після цього група повернулася до карти-колажу, яку створювала впродовж програми.
На підлозі лежав великий шмат тканини. Він поступово ставав спільною мапою. Галина прийшла однією з перших і роздарувала охочим маленьких пташок із тканини. Схожі птахи були і на її роботі. Поруч — будинок, море, степ і великі вітряки. Це Примпосад у Приазов’ї, її рідний край. Вона розповіла про базу відпочинку, дорогу до моря і вітряки, які почали з’являтися в ландшафті 2009 року. Їх було видно за десятки кілометрів. Удень — над дорогою на роботу. Вночі — червоно-білими вогниками на горизонті.
«Вулиця, яка вела до берега моря, називалась “Вулиця щасливих людей”, — сказала Галина. — Востаннє я відпочивала саме там — тому й спробувала відтворити. Повернутися туди поки що немає можливості. Село окуповане».
Робота Галини увійшла до великої тканинної мапи, яку група створювала з художницею Ладою Вербіною. Для неї мапа мала фіксувати не так географію, як особисте відчуття місця.
«Історично першочергове завдання мап та карт було фіксувати та окреслювати території, які географічно та політично важливі. Але для географії наших спогадів потрібно конструювати інші мапи», — пояснила Лада.
Упродовж програми вона вчила дивитися на простір уважніше. Група малювала просто неба, вела особисті щоденники, збирала в парку відбитки текстур, розглядала рослини з незвичного масштабу. Одну прогулянку, яка мала зайняти кілька хвилин, досліджували кілька годин.
«Я сама не очікувала, що одна стежка зацікавить їх більше, ніж увесь маршрут, який я запланувала пройти. Але це виявилось найкраще, бо люди самі відчули, коли їм треба сповільнитись і побути в цьому моменті», — зазначила Лада.
Окремі стежки мали на мить зустрітися в одному полотні. Поруч могли опинитися море, степ, гори, ліс, бабусин будинок чи інший ландшафт особистого спогаду. Те, що на звичайній карті виглядало б далекими точками, тут стало частиною одного простору.
Гнізда, перформанс і те, що лишається після зустрічей
Ще один лейтмотив останніх зустрічей — кокони-гнізда з березових гілок. Над цією частиною працювали архітектори з Харкова Валерія Агафонова та Богдан Волинський. Вони тьютори студентських воркшопів і викладачі дитячої архітектурної школи dash!. У практиці досліджують перетин архітектури, мистецтва та перформативних практик. Простір розглядають як відкритий процес співтворення.
Для Валерії тема простору має особистий вимір. Наприкінці 2022 року вона приїхала до Львова з проєктом дитячої архітектурної школи. Планувала залишитися на кілька місяців. Зрештою місто стало місцем життя. Одним із перших проєктів була робота з дітьми та підлітками про побут у польових умовах. Разом осмислювали, як люди, які ще недавно жили цивільним життям, пристосовуються до побуту війни.
«Мені близька думка, що простір стає своїм через маленькі доторки. Вдома це може бути принесена рослина, улюблена листівка чи переставлений стілець. У місті — власний маршрут, зустріч, спільна клумба перед під’їздом. Люди можуть залишити в просторі щось своє — жест, історію, спогад, дію. Тоді простір перестає бути просто місцем і поступово стає спільним», — сказала Валерія.
У програмі таким доторком стало гніздо. Валерія та Богдан запропонували уявити людей, змушених залишити домівки, як птахів, що шукають захисну оболонку. Гніздо можна сховати на голові у формі капелюха, шолома чи кокона. Його можна наповнити звичками, музикою, знайомими речами та спогадами.
Одне з найбільших гнізд у майстерні належало Аліні. Вона працювала самостійно й почала з ескізів. Перебрала безліч форм. Вирішила, що гніздо має не лише нагадувати прихисток, а фізично захищати плечі й голову. Зупинилася на формі, схожій на дзвін.
Фінальним елементом програми мав стати перформанс. Учасниці та учасники вийдуть у публічний простір у власноруч створених гніздах. Валерія не планувала класичних репетицій. Перед початком хотіла запропонувати одну коротку вправу — повільно випити склянку води. Зосередитися на дотику губ до скла, температурі води, ковтанні й диханні. Так вона працює з дітьми, щоб навчити помічати деталі й налаштовувати увагу на тіло.
Для багатьох тема дому має чутливий вимір. Через повномасштабну війну вони залишили свої міста й почали життя в іншому місці. Робота зі спогадами про рідні ландшафти, дитинство чи будинок може повертати до досвіду втрати.
Тому ще минулого року команда почала співпрацювати з організацією Somatic Experiences, яка працює з людьми, що допомагають іншим. Кураторки та мисткині отримували психологічну підтримку й інструменти для роботи з потенційно травматичними ситуаціями.
«Ми не є психологами, ми не називаємо це арттерапією. Але нам важливо, щоб через наші мистецькі практики ми хоча б не травматизували. Щоб, коли відбуваються якісь діалоги чи хтось ділиться, ми знали, як не нашкодити», — пояснила Олена Касперович.
Минулого року команда мала шість сесій із психологами — для кураторок, менеджерки та художників. Цього року таких зустрічей було дві. За потреби роботу планували продовжити. Менеджерка програми Ірина Ключник сказала, що досвід першого року допоміг почуватися впевненіше в роботі з групою.
Коли Ірину та Олену запитали, як команда визначає, чи вдалася програма, ніхто не говорив про кількість робіт чи фінальну виставку. Найважливішою метою лишається те, що відбувається між людьми після зустрічей.
«Одна з наших цілей — щоб ці люди продовжили спілкуватися поза нами. Можливо, не всією групою, але щоб створили ці контакти і продовжили їх підтримувати», — сказала Ірина.
Цього року вже є перші сигнали. Одна з учасниць розповіла, що хоче лишитися на зв’язку з людьми, яких зустріла під час програми. З деякими вони вже домовилися про наступні зустрічі. Минулорічна група теж залишила такі зв’язки. Частина учасників повернулася до програми. Деякі з тих, хто не повернувся, продовжують дружити між собою.
Спостереження за кількома годинами роботи показало щільність різних історій і досвідів. У цьому середовищі можна бути уважною до себе, говорити про важливе, сміятися, мовчати, щось зіпсувати й почати спочатку. Авторка матеріалу зафіксувала відчуття, що кожному тут є місце. І що дім може бути більшим за конкретну адресу. Його можна продовжувати будувати в собі — разом із людьми, яких зустрічаєш, речами, які пам’ятаєш, і досвідом, який стає опорою.
Програму реалізує Jam Factory Art Center у межах міжнародної резиденційної платформи Magic Carpets. Співфінансування здійснює програма «Креативна Європа» Європейського Союзу.
