Коротко
- Справжні гарантії безпеки — це зобов’язання захищати, а не лише «поважати кордони на папері». Будапештський меморандум 1994 року цього не дав.
- Двосторонні безпекові угоди 2024 року фіксують допомогу, консультації за 24 години і розбудову української армії. Солдатів партнерів вони не зобов’язують надсилати.
- Золотий стандарт — стаття 5 Північноатлантичного договору. Україна її не має, хоча шлях до НАТО Альянс називає незворотним.
- «Коаліція охочих» під проводом Британії та Франції готує сили стримування вже після припинення вогню, не замість нього.
- Найміцніша гарантія, яку реально можна побудувати вже зараз, — власні сили стримування: ППО, далекобійна зброя, виробництво всередині країни.
- Папір без політичної волі і грошей у бюджеті партнера не стримує нікого. Це не цинізм, це урок останніх тридцяти років.
Гарантії безпеки для України — це не парасолька НАТО в кишені і не магічний абзац, після якого ракети самі падають у полі. Це набір документів, заяв і практик: від Будапештського меморандуму до десятирічних угод з G7 і розмов про миротворчі сили після можливого припинення вогню. Сила кожного з цих шарів різна. І саме ця різниця найчастіше губиться в заголовках.
Люди шукають просту відповідь: «нам гарантують захист чи ні?» Коротко — повноцінної колективної оборони, як у членів НАТО, немає. Є щільніша, ніж у 1994-му, мережа політичних зобов’язань, зброя, гроші, навчання і механізм швидких консультацій. Є також окремий трек: європейські країни, які кажуть, що готові висадити війська вже після угоди про мир. Це різні речі, і змішувати їх небезпечно — бо тоді здається, ніби захист уже «закритий», а насправді закритий лише процес переговорів про нього.
Нижче — без пафосу, по документах і по тому, як ці формули працюють у житті. Матеріал не замінює консультацію юриста-міжнародника чи офіційні роз’яснення МЗС.
Чому слово «гарантія» тут підступне
У дипломатії «гарантія» і «запевнення» — не синоніми. Гарантія передбачає, що партнер щось зробить, якщо вас атакують: надішле війська, відкриє небо, застосує силу. Запевнення — що він сам вас не атакуватиме і не тиснутиме економікою. Звучить схоже. Працює по-різному.
Англійською цю різницю позначили ще в 1990-х: security guarantees проти security assurances. Український і російський тексти Будапештського меморандуму вжили слово «гарантії», англійський — «assurances». Це не помилка перекладача. Американські юристи тоді прямо зафіксували: мається на увазі слабший сенс. Стівен Пайфер, який вів ті переговори зі сторони США, пізніше казав відверто: Вашингтон не був готовий до військового зобов’язання.
У практиці я раз у раз ловлю, як навіть дуже освічені люди в розмові кажуть «гарантії» і мають на увазі статтю 5. Відкриваєш текст угоди — і бачиш інші дієслова: «консультуватимуться», «мають намір», «нададуть допомогу, яку вважатимуть необхідною». Ось у цих формулах і сидить реальний зміст. Заголовки люблять гучне слово. Договір любить умовний спосіб.
Є ще третій шар, про який рідко говорять. Навіть стаття 5 НАТО — не автомат. Там написано: кожен союзник зробить «такі дії, які вважатиме необхідними», включно із застосуванням зброї. Формулювання навмисно широке. Сила статті 5 — не в магії речення, а в тридцяти роках спільних штабів, складів, планів і звички, що напад на одного — це напад на всіх. Текст без інституції слабший, ніж здається. Інституція без тексту — теж.
Будапештський меморандум: урок, який дорого коштував
5 грудня 1994 року в Будапешті США, Велика Британія і Росія підписали меморандум у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Окремі заяви зробили Франція і Китай. Україна на той момент мала третій у світі ядерний арсенал, успадкований після розпаду СРСР, і погодилася передати боєзаряди на знищення.
Що обіцяли підписанти:
- поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України;
- утримуватися від загрози силою і від її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності;
- не тиснути економікою, щоб підкорити суверенітет своїм інтересам;
- домагатися дій Ради Безпеки ООН, якщо Україна стане жертвою агресії із застосуванням ядерної зброї;
- не застосовувати ядерну зброю проти України як без’ядерної держави, з стандартними застереженнями.
Жодного обов’язку вислати дивізію, закрити небо чи навіть автоматично запровадити санкції там немає. Це політичний документ, не ратифікований сенатами договір про взаємодопомогу. 2014-й і 2022-й показали ціну цієї конструкції: один із підписантів сам став агресором, а механізму примусу для інших не існувало.
Помічав, як після кожної річниці меморандуму в стрічці знову спливає одне й те саме питання: «нас обманули?» Частково так, частково ми самі купили заспокоєння замість захисту. Тодішні українські переговорники хотіли жорсткіших формул і не отримали їх. Захід не хотів воювати за Крим у 1994-му — і не хотів у 2014-му. Різниця лише в тому, що тоді це ще можна було не помічати.
Вільнюс-2023 і двосторонні угоди: що з’явилося замість «парасольки»
12 липня 2023 року на полях саміту НАТО у Вільнюсі лідери G7 ухвалили Спільну декларацію підтримки України. Ідея була проста і гірка водночас: поки немає членства в Альянсі, зафіксувати довгострокову допомогу двосторонніми документами. Пізніше до декларації приєдналися десятки держав: за оцінкою бібліотеки Палати громад Великої Британії, підписантів було 32.
Першою конкретну угоду підписала Велика Британія — 12 січня 2024 року в Києві. Далі пішли Німеччина, Франція, Данія, Канада, Італія, Нідерланди, Фінляндія, країни Балтії, Польща, США (13 червня 2024-го, на полях саміту G7 в Італії), Японія, ЄС. Карнегі влітку 2024-го нараховував уже два десятки партнерів, включно з усіма членами G7. Список відтоді ще розширювався.
Строк більшості угод — десять років. Вони мають згаснути, коли Україна стане членом НАТО. Майже всі можна розірвати попередженням за шість місяців; у нідерландській — за три. Шведська і європейська жорсткіші на папері: опції швидкого виходу там немає.
Що в цих угодах є
- Зобов’язання підтримувати щонайменше той тип і масштаб допомоги, який партнери давали після лютого 2022-го.
- Консультації протягом 24 годин, якщо Україну знову атакують. Американський текст ширший: туди входять і загрози, не лише сам удар.
- Швидка безпекова допомога: зброя, економічна підтримка, «ціна» для агресора у вигляді санкцій.
- Пріоритети для сил стримування: ППО, артилерія, далекобійна зброя, бронетехніка, авіація.
- Розвідка, кіберзахист, оборонна промисловість, реформи під євроатлантичну інтеграцію.
- Участь у «коаліціях спроможностей» у рамках Контактної групи з питань оборони України — того самого формату «Рамштайн».
Британія в січневій угоді 2024-го прописала ще й конкретну цифру на той рік: 2,5 мільярда фунтів підтримки. Країни Балтії пішли іншим шляхом — орієнтир 0,25% ВВП щороку. Більшість інших партнерів конкретні суми на десятиліття не ставили: лише наміри і національні бюджетні процедури. Це не дрібниця. Без цифри в законі про бюджет обіцянка живе від сесії парламенту до сесії.
Чого в них немає
Немає обов’язку надіслати свої збройні сили. Немає автоматичного застосування статті 5. Немає єдиного штабу, який у ніч нападу віддає наказ «летимо». Є консультація, далі — рішення кожного уряду окремо. Для США угода взагалі є виконавчою: Конгрес її не ратифікував, тож гроші щороку знову проходять через асигнування.
За досвідом читання цих текстів поруч із новинами, найчастіша пастка саме тут. Медіа пишуть «підписали гарантії». У преамбулі — «співробітництво у сфері безпеки». Різниця не академічна. Перше звучить як «нас прикриють». Друге — як «нам допоможуть триматися самим».
| Параметр | Будапешт-1994 | Двосторонні угоди 2024 | Стаття 5 НАТО |
|---|---|---|---|
| Юридична природа | Політичний меморандум | Переважно політичні зобов’язання / виконавчі угоди | Ратифікований договір |
| Що обіцяють | Не нападати, поважати кордони | Зброя, гроші, консультації за 24 години | Колективна оборона, включно із силою |
| Війська партнера | Не передбачені | Не зобов’язані | Можливі, на розсуд кожного союзника |
| Інституція | Немає спільного штабу | Рамштайн, двосторонні канали | Об’єднане командування, плани, навчання |
| Як закінчується | Фактично порушений агресором | 10 років або вступ до НАТО | Діє, доки країна в Альянсі |
Таблиця груба, але чесна. Нові угоди помітно щільніші за Будапешт: там уже є зброя, розвідка і санкції, а не лише «ми вас не чіпатимемо». До статті 5 все одно як до неба. Між «краще, ніж 1994» і «як у Польщі» — прірва, і саме в цій прірві зараз живе українська безпека.
НАТО: шлях, який називають незворотним
Бухарест-2008 дав політичну обіцянку: Україна стане членом Альянсу. У 2019-му це навіть вписали в Конституцію. Після повного вторгнення Київ формально попросив членство. У Вільнюсі 2023-го союзники прибрали вимогу про План дій щодо членства: шлях став «однокроковим». Запрошення — коли всі погодяться і «умови будуть виконані». Це дипломатичний спосіб сказати: двері відчинені, ключ поки в 32 кишенях.
Вашингтонський саміт у липні 2024-го додав слово «незворотний» щодо євроатлантичної інтеграції. Тоді ж союзники пообіцяли мінімум 40 мільярдів євро безпекової допомоги на рік; за даними НАТО, вийшло понад 50 мільярдів, близько 60% — від європейців і Канади. З’явилися нові структури: NSATU у Вісбадені координує постачання і навчання з території союзників; JATEC у Бидгощі з лютого 2025-го збирає уроки війни. 3 червня 2026-го Рада НАТО–Україна вперше зібралася в Києві. На саміті в Анкарі в липні 2026-го союзники задекларували 70 мільярдів євро на рік.
Це багато. І цього все одно недостатньо, щоб назвати ситуацію «гарантованою». Україна воює, не будучи членом. Стаття 5 на неї не поширюється. НАТО свідомо вибудувало допомогу так, щоб Альянс не став стороною конфлікту: NSATU працює на землі союзників, а не під Бахмутом.
Окремо про ЄС. У Лісабонському договорі є стаття 42.7: обов’язок допомоги «всіма наявними засобами», якщо державу-члена атакували. Текст навіть жорсткіший за статтю 5. Але Україна — кандидат, не член. Норма на нас не діє. До того ж більшість країн ЄС і так у НАТО й вважають саме Альянс основою колективної оборони. Статтю 42.7 взагалі застосовували один раз — Франція після терактів 2015-го. Для великої війни з ядерною державою цей механізм майже не обкатаний.
Вступ до НАТО лишається єдиним форматом, де «гарантія» перестає бути метафорою. Поки запрошення немає, усе інше — місток. Корисний, дорогий, потрібний. Але місток.
Коаліція охочих: війська після тиші, не замість неї
2 березня 2025 року після лондонського саміту прем’єр Великої Британії Кір Стармер оголосив «коаліцію охочих» разом із Францією. Задум інший, ніж у двосторонніх угодах. Йдеться не про поставки «на зараз», а про сили стримування вже після припинення вогню: щоб наступний наступ не почався через пів року.
У коаліції — понад тридцять країн плюс Україна. 4 вересня 2025-го Емманюель Макрон заявив: 26 держав зобов’язалися розгорнути війська як сили заспокоєння або бути присутніми на землі, на морі чи в повітрі. 6 січня 2026-го Британія, Франція і Україна підписали декларацію про наміри щодо розгортання багатонаціональних сил у разі мирної угоди. Макрон тоді ж говорив про «кілька тисяч» французьких військових. Мандат, який обговорюють: стримування в усіх доменах, навчання, відновлення українських спроможностей, мережа хабів на території України.
Тут треба дихати рівніше. По-перше, це декларації про наміри, не ратифіковані договори. По-друге, розгортання прив’язане до припинення вогню, якого немає. По-третє, Німеччина, Італія і Польща станом на 2026 рік сигналізували, що своїх солдатів в Україну не надішлють — Польща з цілком зрозумілої логіки «ми і так на кордоні». По-четверте, без американської «дахньої» підтримки — розвідка, ППО, стратегічні перевезення — європейський контингент виглядає тоншим, ніж хочеться думати.
США в січні 2026-го на паризькій зустрічі коаліції підтримали рамку гарантій, зокрема моніторинг перемир’я. Це вже не «європейці самі». Але це все одно не стаття 5.
Які моделі взагалі лежать на столі
Коли політики кажуть «гарантії», вони можуть мати на увазі п’ять різних конструкцій. Плутанина починається, щойно ці п’ять звалюють в одну купу.
| Модель | Суть | Сильна сторона | Слабке місце |
|---|---|---|---|
| Членство в НАТО | Стаття 5, спільні плани, ядерний «дах» США | Єдиний перевірений стримувач у Європі | Немає консенсусу союзників під час війни |
| Двосторонні угоди | Зброя, гроші, консультації 24 години | Вже підписані, працюють зараз | Немає обов’язку воювати за Україну |
| Коаліція охочих | Війська після ceasefire | Фізична присутність на землі | Залежить від миру, який ще треба виторгувати |
| Ізраїльська модель | Якісна військова перевага, закріплена законом | Довгі гроші й технологічний край | Не повторює колективну оборону |
| Будапешт-2.0 | Папір без війська | Швидко підписати | Вже один раз не спрацювало |
Ізраїльський трек інколи згадують як «золоту середину»: Конгрес США ще 2008-го вписав у закон зобов’язання зберігати якісну військову перевагу Ізраїлю. Це не стаття 5, але це не меморандум. Для України дещо схоже проступає в додатках до американської угоди — ешелонована ППО, спільні вогневі спроможності, модернізація авіації. Без ратифікації сенатом це все одно наміри, не статут.
Є спокуса вимагати «як для Ізраїлю і як стаття 5 одночасно». Так не буває. Або ви всередині альянсу зі спільним плануванням, або ви отримуєте зброю і політичну підтримку, лишаючись самостійним фронтом. Друге — наша поточна реальність. Перше — стратегічна мета, не кнопка.
Що ніякі зовнішні обіцянки не замінять
Найнезручніша частина розмови. Зовнішні гарантії працюють, коли агресор вірить, що ціна нападу буде непідйомною. Віра ця тримається на трьох ніжках: спроможність захисника, рішучість партнерів, передбачуваність їхніх бюджетів. Якщо хромає хоч одна — конструкція хитається.
Тому «данська модель» — коли гроші партнера йдуть просто на українські заводи — у довгій дистанції часто цінніша за чергову спільну заяву. Велика Британія 16 січня 2025-го підписала «партнерство на сто років»: оборона, технології, економіка. Це вже не про одну поставку Storm Shadow, а про звичку працювати разом десятиліттями. Загальний обсяг британських зобов’язань перед Україною, за урядовим фактом, сягнув 25 мільярдів фунтів, з них 16 — військова підтримка, плюс орієнтир 3 мільярди на рік до 2030–2031-го.
Сюди ж — власна ППО, дрони, ракети, боєприпаси. Поки зенітний пакет залежить від рішення в Вашингтоні чи Берліні, будь-яка «гарантія» лишається умовною. Коли частина цього виробляється в Павлограді чи на новому майданчику під Львовом, політична криза в партнера болить, але не вибиває землю з-під ніг за одну ніч.
Короткий список того, що реально підсилює стримування вже зараз:
- Ешелонована ППО і достатній запас ракет до неї.
- Далекобійна зброя, яка робить тил агресора дорогим.
- Стійке фінансування ЗСУ, не від траншу до траншу.
- Контракти на виробництво в Україні з європейськими й британськими грошима.
- Розвідка та дані в реальному часі — без цього навіть Patriot сліпий.
- Реформи, без яких двері НАТО лишаються «незворотно прочиненими».
Шостий пункт дратує. Розумію. Але Альянс — клуб зі статутом, а не благодійний фонд. Поки всередині країни кульгають оборонні закупівлі чи антикорупційні запобіжники, скептики в столицях отримують зручне алібі. Це несправедливо щодо людей на фронті. І це все одно так працює.
Типові помилки, які збивають з пантелику
Перша. Вважати, що підпис під угодою вже є захистом. Підпис — це процедура. Захист — це ракета в пусковій, пілот у кабіні і парламент, який проголосував гроші. Між цими речами іноді роки.
Друга. Плутати допомогу у війні, яка вже йде, і гарантію на випадок наступної. Рамштайн закриває перше. Стаття 5 закривала б друге. Коаліція охочих намагається зробити гібрид: сили на землі вже після тиші, щоб другої війни не було. Поки тиші немає, гібрид лишається кресленням.
Третя. Чекати, що США «просто надішлють 82-гу дивізію». Не надішлють. Не надіслали 1994-го, не надіслали 2014-го, і двостороння угода 2024-го цього прямо не вимагає. Американська роль — зброя, розвідка, логістика, політичний дах. Для наземного стримування після миру європейці самі себе записали в перший ешелон. Хто з них доїде до полігону — окреме питання.
Четверта. Вірити, що нейтралітет в обмін на «гарантії від усіх, включно з агресором» — робоча схема. Стамбульські розмови 2022-го саме це й пропонували. Гарант, який щойно напав, не може бути гарантом. Це не тонкий дипломатичний нюанс. Це абсурд, який чомусь знову випливає в «мирних планах».
П’ята. Зводити все до одного саміту. Безпека України збирається як шарнірний пиріг: двосторонні угоди, європейські фонди, британське столітнє партнерство, структури НАТО, коаліція охочих, власне виробництво. Вийняти один шар — пиріг не розвалиться одразу. Вийняти три — так.
Що з цього випливає для звичайної людини
Слідкувати варто не за словом «гарантії» в заголовку, а за чотирма прозаїчними речами. Чи є в угоді механізм 24 годин — і чи його хоч раз відпрацювали на навчаннях. Чи прописані суми в національних бюджетах на кілька років, а не на пресконференцію. Чи з’являються на українській землі спільні виробництва, а не лише склади. Чи є публічний мандат на сили стримування після можливого перемир’я — з країнами, датами, штабом.
Якщо з цих чотирьох пунктів живе лише перший, маємо покращений Будапешт. Якщо всі чотири — вже інша розмова, ближча до стримування. Членство в НАТО лишається п’ятим, окремим поверхом. Його не замінює жодна декларація, хоч би як урочисто її підписували в Лондоні чи Парижі.
І ще одне, вже зовсім побутове. Коли наступного разу почуєте, що «нам дали гарантії», запитайте одне речення: хто саме зобов’язався воювати, якщо нас знову атакують? Якщо відповідь — «консультуватимуться і нададуть допомогу», це важливо, але це не стаття 5. Якщо відповідь — «членство», це мета. Якщо відповідь — «кілька тисяч європейців після ceasefire» — це план на післязавтра, який треба дотиснути в деталях, а не святкувати як уже зроблену справу.
Читати першоджерела важче, ніж картки в телеграм-каналах. Зате після цього менше ілюзій і точніші вимоги до своїх і чужих урядів. А ілюзії в цій темі вже коштували країні надто дорого, щоб купувати їх знову.
Не чекайте, що хтось «закриє безпеку» одним самітом. Дивіться, чи ростуть українські ракети, чи голосують бюджети партнерів, чи з’являється штаб коаліції охочих не лише в комюніке. І тримайте в голові простий критерій: гарантія — це не слово в декларації, а готовність платити ціну, коли буде погано.
