3 березня 2022 року російські військові увірвалися на подвір’я будинку в селі Козаровичі Вишгородського району Київської області. Вони забрали звідти журналіста інформаційного агентства УНІАН Дмитра Хилюка та його батька. Батька відпустили за дев’ять днів. Дмитро залишився в полоні на 1271 день.
Він провів у російських в’язницях три з половиною роки. Побачив лише зафарбовані вікна, шматок неба через вентиляційне вікно та асфальт під ногами. Не бачив трави. Не бачив птахів — лише ворон на спостережній вежі. 24 серпня 2025 року, в День Незалежності України, Дмитро Хилюк повернувся додому в рамках обміну полоненими. Цей день став для нього другим днем народження.
Його історія розкриває механізм російської репресивної системи, яка століттями працює за одними й тими самими правилами: інформаційний вакуум, приниження, голод і спроба перетворити людину на істоту, яка думає лише про те, як вижити до наступного дня. Водночас вона показує силу правди та міжнародного розголосу — єдиного інструменту, який реально впливає на умови утримання.
Від філолога до журналіста: шлях, що почався на Майдані
Дмитро Хилюк народився 12 червня 1975 року в Козаровичах. За освітою — філолог. Закінчив аспірантуру Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Планував викладати, але низькі зарплати в школах і бажання бути ближче до подій змінили все.
Наприкінці 2004 року він часто бував на Майдані під час Помаранчевої революції. Кафедра підтримувала зміни, крім завідувача, який іронічно називав Віктора Ющенка «гопником». Дівчина порадила спробувати журналістику. 23 січня 2005 року Ющенко став президентом, а 1 лютого Дмитро Хилюк уже працював у виданні «Контекст-Медіа».
Почав з політики та економіки — прес-конференції в Кабміні та Нацбанку. Згодом працював у «РБК-Україна», «Незалежному бюро новин», «ForUm» та «News24UA». У грудні 2013 року прийшов до УНІАН. Спеціалізація — суди та правоохоронні органи. За майже двадцять років написав тисячі матеріалів про захист прав людини, ситуацію на фронті та резонансні судові процеси.
Журналістика для нього — це бути в центрі, фіксувати факти швидко й точно, ставити гострі запитання. Останній репортаж перед повномасштабним вторгненням він надіслав 26 лютого 2022 року: російська бронетехніка з літерою V рухається Вишгородським районом.
3 березня 2022 року: викрадення з рідного подвір’я
Село Козаровичі опинилося під обстрілом «Градів». Одна ракета влучила в будинок родини Хилюків — пошкодила машину, дах, двері, повибивала вікна. Коли обстріл стих, російські військові заходили в оселі з криками «Лягай!» і стріляниною. Забирали телефони та цінності.
3 березня четверо озброєних солдатів оточили Дмитра та його батька Василя біля будинку. «П’ять чоловік оточили нас з автоматами, стріляють, цілиться», — згадував батько. Чоловіків повели з мішками на голові. Через тиждень батька відпустили. Дмитра вивезли спочатку до окупованого Димера, а потім — до Росії.
Так почався шлях через російські СІЗО та колонії. Без офіційних звинувачень. Без доступу адвокатів. Без повідомлень рідним про місцеперебування.
1271 день у полоні: рутина пекла та інформаційний вакуум
Спочатку — СІЗО біля Брянська. Потім колонія №7 у Пакино Владимирської області. Щоденний розпорядок: підйом о шостій, примусовий спів російського гімну в першій в’язниці, миття підлоги, «їжа», цілий день — або ходиш, або сидиш на дерев’яній лавці (лягти на ліжко заборонено). Обід, вечеря, вечірня перевірка, знову миття підлоги. Лягати спати о 22:00. Світло не вимикали ніколи — яскраве цілодобово.
«Ми бачили тільки зафарбовані вікна камери, шматочок неба через відкрите вікно для провітрювання, асфальт, тому що ходили ми зігнутими. Не бачили трави, не бачили птахів, єдині птахи були — ворони на спостережній вежі за всі ці роки», — розповідав Дмитро Хилюк у першому інтерв’ю після звільнення.
Голод був постійним. Деякі полонені пробували їсти зубну пасту, щоб хоч якось заповнити шлунок. Вагу Дмитра Хилюка в один момент оцінювали не більше 45 кілограмів. Взимку змушували ходити голими у дворі при мінус десяти. Випускали собак під час перевірок. Били. Принижували. Змушували співати російський гімн.
Найстрашнішим став не голод і не холод. Найстрашнішим став інформаційний вакуум. «Інформаційний вакуум — це один з інструментів досягнення цієї мети. Не так страшні голод і приниження, як порожнеча», — пояснював журналіст. Полонені знали, що війна триває, бо інакше їх би там не було. Знали про сухопутний коридор до Криму та окупацію частини Запорізької й Херсонської областей. Решту — лише уривки від новоприбулих.
У квітні 2025 року в камеру підселили хлопця, полоненого в листопаді 2024-го. Той розповів про «шахеди». Дмитро Хилюк тоді ще не розумів, про що мова. Пізніше зрозумів — це серйозні безпілотники, які бомбять українські міста. Про звільнення Херсона він дізнався вже на волі. Про наступ на Курщину — від нового полоненого, і це стало темою розмов на цілий місяць.
На початку росіяни іноді заносили в камери телевізор з державним каналом і змушували переказувати «побєдоносне шествіє». Після вересня 2022 року телевізори забрали — хвалитися стало нічим. Охоронці на емоціях проговорювалися, і з цих уривків полонені робили висновки: у росіян на фронті все йде не так, як вони хочуть. Це давало надію.
Інформаційний вакуум ламав сильніше за фізичні тортури. Він перетворював людину на істоту, яка думає лише про те, як дотягнути до наступного прийому їжі.
24 серпня 2025 року: повернення та другий день народження
Звільнення сталося в День Незалежності України. «Емоції переповнюють. Я дуже щасливий, що повернувся. Тепер для мене цей день не тільки День Незалежності, а й другий день народження», — сказав Дмитро Хилюк одразу після обміну.
До останнього моменту були сумніви. Коли російський літак приземлився в Білорусі й наказали зняти пов’язки з очей та розмотати скотч з рук — тоді зрозумів: пекло закінчилося. У автобусі в Білорусі вперше за три з половиною роки побачив годинник. Рідні отримали лише один лист — написаний 2023 року, доставлений 2025-го.
Після повернення журналіст обійняв батьків. Планував почати лікування, а потім повернутися до роботи приблизно в жовтні-листопаді 2025 року. «Я намагаюся знову працювати. Бачу, що формат роботи зовсім змінився», — ділився він пізніше.
Світло їх лякає. Розголос на весь світ — єдине, що працює в таких випадках. Кожен голос на підтримку полонених реально знижує тиск російських катів.
Після полону: місія правди та нові виклики
Дмитро Хилюк об’їздив кілька країн. Виступав у Страсбурзі на Раді Європи на виставці, присвяченій незаконно затриманим російською владою українським журналістам. Закликав європейських депутатів посилити тиск на Росію. Отримав відзнаку Платформи європейської пам’яті та сумління.
Повернення принесло й неприємні сюрпризи. Київ будувався — виросли нові будинки, яких він не бачив 3,5 року. Місто жило, попри війну. Але забагато російської мови на вулицях і в школах. Московська церква досі працювала легально. Політики продовжували сваритися, корупція набула грандіозних масштабів. «Коли одні люди гинуть на війні, а тут крадіжки та сварки — це дуже прикро».
Дім у Козаровичах постраждав: росіяни познищували дерева, стояв їхній танк, рили окопи. Обстріли досі лякають — до них не звикнути. Місто здається порожнім порівняно з початком 2022 року — менше людей, менше транспорту, менше подій.
Головне завдання, яке він бачить зараз, — звільнення решти українців, які досі в полоні з 2022 року. «Коли журналіст опиняється за ґратами, за ґратами опиняється і частина правди».
| Дата | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 12 червня 1975 | Народження | Село Козаровичі, Київська область |
| 2005 | Початок кар’єри журналіста | Видання «Контекст-Медіа», 1 лютого |
| Грудень 2013 | Прихід до УНІАН | Кореспондент, спеціалізація — суди та правоохоронні органи |
| 26 лютого 2022 | Останній репортаж перед полоном | Російська бронетехніка у Вишгородському районі |
| 3 березня 2022 | Викрадення | З подвір’я будинку в Козаровичах разом з батьком |
| 24 серпня 2025 | Звільнення та повернення | Обмін полоненими, другий день народження |
Інформація про події базується на свідченнях самого журналіста та даних Інституту масової інформації.
Дмитро Хилюк продовжує говорити. Його голос — це нагадування, що тиша завжди на боці ката. А світло правди та солідарність — єдина сила, здатна ламати навіть найміцніші ґрати російської репресивної машини. Понад три з половиною роки він тримався. Повернувся. І не замовк. Це історія не лише про виживання. Це історія про те, чому правда важливіша за будь-яку темряву.
